Олександра Романченко
Мати Олександри, Устинія Петренко, народилася в 1908 році в селі Шатура біля Ніжина, Чернігівська область, в сім’ї селянина.
Закінчила семирічну школу. В 15 років пішла працювати до колгоспу. 1930-го року вийшла заміж за односельця Михайла Петренка. Народила 7 діток, 4 з яких померли маленькими.
В 1940-му році, після народження донечки Олександри, від тяжкої хвороби помирає її чоловік. Устя залишається одна з дітками. Починається війна.
В вересні 1941-го до села Шатура прийшли нацисти. Односельця Григорія Варуху призначили старостою села. Сільська управа відповідала за стан справ на селі. Її повноваження були досить широкі.
В ці тривожні дні, темної осінньої ночі 1941 року хтось обережно постукав у вікно будинку Устинії. Це були дві сестрички Соня та Двойра (15 та 16 років), доньки знайомої жінки-єврейки Рахілі Медведєвої з Ніжина.
Устя, ризикуючи власним життям та життям своїх трьох маленьких дітей, однією з яких була немовля-Олександра, залишає у себе дівчат (як виявилось, на два з половиною роки), що втратили обох батьків. До всіх тяжких поворотів долі додається щоденна тривога і смертельний ризик.
По селу ходили чутки, що в одному з будинків ховаються єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста, Устя злякалася, адже ховала дівчаток на печі, закидавши ганчір’ям та подушками. Староста її заспокоїв та пообіцяв попереджати про загрози й дотримав слова. Він порадив брати дівчат на роботи у полі. Жінка переодягала дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки на голові так, щоб не видно було їх облич. Інколи, коли відправляла дівчат на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. Коли хтось чужий приїжджав у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю, або й зовсім втікали з села та переховувалися в лісосмугах. Коли ставало спокійно, староста приводив їх знову до Устинії.
Односельці знали, що вона взяла до себе дітей-сиріт знайомої. Можливо хтось здогадувався, що дівчата, онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який жив у Шатурі до 1917. Страшно уявити, щоб сталося, якби про Медведєвих дізналися поліцаї.
Дівчатам пощастило. Староста допоміг Устинії врятувати їх. Сестри стали рівноправними членами сім’ї мами Усті. Вони це відчували всю війну і в післявоєнний час. Устинія ставилася до них як до рідних дітей. Молодша називала її мамою майже з перших днів.
Після війни дівчатка жили в м. Ніжин. Майже кожні вихідні приїздили до Устинії. Допомагали по господарству. А коли їхня рятівниця була вже старенькою – мили ноги, в знак своєї пошани та любові. Померла Устинія 20 квітня 2003 року.
23 БЕРЕЗНЯ 1998 РОКУ ЯД ВАШЕМ ВИЗНАВ УСТИНІЮ ПЕТРЕНКО ПРАВЕДНИКОМ НАРОДІВ СВІТУ.